«Суспільний мовник ціную за можливість доносити правду» — керівниця творчої групи «Ранок» UA: ПОЛТАВА Віра Чиж

Керівниця творчої групи «Ранок» на UA: ПОЛТАВА Віра Чиж — творча людина, яка живе своєю роботою. Вона розповіла, як робота в її житті переплелася з мистецтвом, за що цінує Суспільне та як поєднує журналістику й особисте.

«Журналістика стала моїм інструментом у боротьбі з комплексами»

— Моя доля — виступати в ефірі — визначилася набагато раніше, ніж я зрозуміла, що таке журналістика. Перша вчителька десь у другому-третьому класі про кожного учня написала кілька віршованих рядків. Що тоді мені дісталося, точно не пам’ятаю, але фінальна фраза надовго засіла в голові: «Побажаємо ми Вірі виступати у ефірі!» До чого тут ефір? І взагалі, що це? Тоді мені, сором’язливій сільській дівчинці із четвірками із читання й малювання, здалося, що то просто технічний підбір рим… Але вже дванадцять років я в ефірі. З 2007 року почала працювати авторкою і ведучою культурно-мистецьких програм на радіо (на той час обласної телерадіокомпанії «Лтава»). А з 2015-го до звуку додалася картинка. Телевізійне ранкове шоу — моя любов із першого кадру. Робота на телебаченні для мене почалася з кулінарної рубрики (до речі, деякі рецепти героїв «прижилися» на моїй кухні, найчастіше печу медово-імбирні пряники).

Опанування азів журналістики почалося значно раніше — у Полтавському педуніверситеті (за фахом я вчителька української мови та літератури, редакторка освітніх і літературних видань). Журналістську практику проходила у виданні «Фермер України». А перше у своєму житті інтерв’ю брала в тодішнього міністра аграрної політики Олександра Баранівського. Сказати, що боялася — нічого не сказати. Коліна тремтіли, в очах темніло, але я випливла — з інтерв’ю на центральній шпальті. Два місяці роботи в столиці й шокували, і загартували, і дали професійну базу. Відтоді журналістика стала моїм інструментом у боротьбі з комплексами й чарівною паличкою, яка здійснює мрії.

«Люблю досліджувати людські долі»

— Люблю досліджувати людські долі. З кожної історії можна взяти досвід, який здобувають роками, а інсайтами поділитися зі своїм слухачем і глядачем. Одна з таких історій, трансформована в передачу, допомогла мені в перший рік роботи на радіо перемогти на всеукраїнському конкурсі «Калинові острови». А з програмою про полтавського вірмена ми взяли гран-прі на міжнародному конкурсі «Мій другий дім». Ці перемоги нічого кардинально не змінили в моєму житті, але додали віри у свої сили й те, чим дихаю.

«Представляла Україну на мистецьких фестивалях»

— Авторська радіопрограма «Містечко майстрів» привела мене на майстер-класи з народного мистецтва, дала уявлення про традиційні промисли. Результат — цикл тематичних програм і я серед майстрів народного мистецтва. Уже десять років роблю вузлові ляльки-обереги, традиційні й стилізовані дівочі головні убори, досліджую українську вишивку. Зі своїми роботами представляла Україну на мистецьких фестивалях у Польщі, Туреччині й Білорусі. Герої цьогорічної новорічної вистави «Академія бешкетників» у Палаці «Україна» виступали в моїх начільниках.

Тележурналістика познайомила мене з художниками. Тепер я не тільки малюю словами, а й пишу фарбами (а із четвірок у табелі з малювання й читання голосно сміюся).

«Суспільний мовник ціную за підтримку нових ідей і форматів»

— Суспільний мовник ціную за можливість доносити правду. За розвиток діджитал-платформи (бо саме там нас найбільше дивляться). За змогу порушувати теми, про які хочеться говорити. За підтримку нових ідей і форматів. Соціальним проєктом про онкосівайверів, який ми з відеографом Валерієм Пашніним втиснули в п’ять хвилин, пишаюся. Історії героїнь розривають шаблони в голові й вчать жити з насолодою.

«Щоб встигнути все, потрібно щодня розставляти пріоритети»

— У цьому ж тандемі ми запустили новий проєкт для незрячих. Через закадрову роботу найбільше дістається рідним. Точніше, їм майже нічого від мене не дістається через неї. Бо тільки чоловік знає, як я підкидаюся серед ночі, бо ідея зблиснула, або зовсім не лягаю спати, адже треба дописати текст і розписати монтажний лист, або просто не можу заснути, бо думаю про долі героїв (а йому послухати все це треба, ще й головою похитати). Мій дев’ятирічний син давно знає, що таке синхрон, респондент, підводка (щоправда, довгий час він чомусь був переконаний, що мама працює операторкою, і доводив це навіть мені). Але бувають миті, коли син просто щасливий від того, що я журналістка (коли мама йде брати інтерв’ю в Меловіна, то доступ до кумира автоматично з’являється й у нього).

Для себе вивела формулу: щоб встигнути все, потрібно щодня розставляти пріоритети. Якщо сьогодні я насамперед журналістка, то завтра — мама.